Олександра БЕРЕГОВЕНКО, керівник Центру соціальної кінології, професійного хендлінгу та виховання власників собак «Harmonic Dog»

Вруб. Пропоную висвітлити ще одну вкрай цікаву тему про особливості світогляду собак: психологічні зони тіла та їх значення у візуальній і тактильній комунікації. Тему про те, що обов’язково треба знати нам, людям, щоб краще відчувати та розуміти тих, хто поряд.

Як представник виду, який звик жити сімейними обєднаннями, внаслідок потреби розвитку активного внутрішньовидового спілкування собака набув та розвинув великий набір комунікативних навичок серед собі подібних. Водночас, враховуючи особливості природних ареалів проживання, де зайві звуки – небезпека для життя чи загроза вдалому полюванню, панівним типом комунікації псових став не акустичний, а візуальний.

Примітка: Між нашими видами є велика відмінність в основному типі комунікації. Чим більше людство розвивало спілкування за допомогою мови, тим більше наш мозок перебудовувався на опрацювання саме звукової інформації як базової для людини, втрачаючи навички оцінки невербальної та інших типів спілкування, суттєво деградуючи у цих напрямках.

Природно, що люди по–різному реагують на невербальні сигнали: збереглися ті, що ще чутливі до них або спеціально розвинули свої навички. Та переважна більшість або не обізнані в цій сфері, або взагалі не мають досвіду «зчитування» та розшифрування знаків безсловесної поведінки.

Візуальна комунікація псових оперує широким спектром системи знаків, демонстрації поз, частин тіла, сигналів та різних поведінкових моделей. У процесі еволюції обміну інформацією через поведінкові особливості, спосіб життя, полювання та розмноження частини тіла собаки, окрім фізіологічних, набули і певних психологічних значень. Тіло собаки можна умовно поділити на психологічні зони. Дотики до них чи фіксація несуть важливу інформацію про наміри та відчуття «співрозмовника». Так само їх демонстрація інформативна для інших. Цією статтею я розпочну серію дописів, в яких детально розповім про кожну психологічну зону, її формування та значення, зміни залежно від віку, виховання та цільових тренінгів.

Для когось ці знання докорінно змінять світ спілкування з домашнім улюбленцем. Для інших – стануть корисними «пазлами» в кращому розумінні поведінки собак.

Зверніть увагу! Невербальне спілкування, як і мовне, обов’язково передбачає зворотний зв’язок. Це і є справжня комунікація та взаєморозуміння. Просто «контакт», про який так часто можна почути: «Вам треба знайти контакт із собакою!», «Формуйте хороший контакт», «У вас недостатньо тісний контакт» – це, як кажуть, розмова «ні про що».

Тримаючи собаку за повідець, взявши його на руки, дивлячись на нього, подаючи команди, ви вже маєте різні види контакту з ним. Але це зовсім не гарантує виникнення двосторонньої комунікації, коли ви вірно розумієте одне одного, а не оцінюєте стан «співрозмовника» на власний розсуд за стереотипною інтерпретацією. Простий приклад: сівши на стілець, ви сформували з ним чудовий двосторонній контакт, але комунікації тут і близько немає…

Відсутність зворотного вербального зв’язку супроводжує або породжує деструктивні стосунки, непорозуміння, обриває бажання комунікації та спроби спілкування, створює багато конфліктів та залишає лише взаємини «підкорювача» та «залежного», «безправного». Собаки перестають «говорити» з тими, хто їх не розуміє. І хоча більшість наших улюбленців терплять нашу необізнаність та «сліпоту», достатньо і тих, хто починає використовувати способи, на які людина все-таки реагує: агресивні попередження чи навіть грубий фізичний вплив. Тому прості базові знання про світ очима собаки здатні кардинально змінити стосунки людей та їх домашніх улюбленців, підняти їх на новий, надзвичайно цікавий та якісний рівень.

На схемі № 1 позначені 12 інформаційно-психологічних зон тіла собаки, що діляться на три підкатегорії:

– зони агресії;

– зони намірів та індивідуальних взаємостосунків;

– зони гри, задоволення та розслаблення.

Крім психологічних зон безпосередньо на тілі собаки, існують так звані дистанційні зони навколо особистості: зона критичності, комфорту, інтересу, впливу та дотику. Від індивідуального розвитку та фіксації цих зон залежить, коли саме ваш домашній улюбленець почне візуально реагувати на різні об’єкти та ситуації, проявляти уважність до чогось, явний інтерес, певний дискомфорт чи навіть стрес та демонструвати поведінкові реакції іншого типу. Про все це ми також поговоримо згодом.

Забігаючи наперед, щоб пояснити засади формування та пластичності психологічних зон, варто звернути увагу на деякі важливі особливості:

– відмінність у формуванні, проявах та демонстрації зон відносно віку та статі;

– базова фіксація зон на ранніх етапах соціалізації та можливість у цей час повної зміни інстинктивних реакцій;

– загальна пластичність та здатність змінюватися впродовж життя;

– ситуативна зміна ступеня та швидкості реакцій психологічних зон залежно від фізичного та психологічного стану;

– ґрунтовне закріплення рефлекторних відповідей в результаті тренінгів та життєвого досвіду.

Іншими словами, кожний пес має власний «малюнок» психологічних зон, який залежить від обставин та людей, які зустрілися в його житті, від їх знань та поведінки.

І, безумовно, саме заводчиками в перші 60-75 днів від народження цуценяти буде закладений фундамент під ступінь, тип реакції та активність кожної зони. Від їх знань та цільових тренінгів залежить, як вони сформуються: на розслабленні та задоволенні чи на станах терпіння і підкорення. І як швидко та легко можна буде змінити набуті реакції, якщо це буде потрібно.

Зверніть увагу! Часто люди вважають: якщо цуценята виросли в сім’ї з дітьми, які постійно «гралися» з ними та брали на руки, – це стає гарантією соціалізації та «любові» до дітей. На жаль, як свідчить моя практика, частіше виходить навпаки: не контрольований дорослими процес гри дітей завдає більше шкоди і тактильних фобій у собак, ніж користі та правильних навичок спілкування.

Заводчик має добре розуміти та знати принципи формування психологічних зон, щоб вірно прогнозувати наслідки тренінгів чи їх відсутності, враховуючи цілі, до яких прагне у вихованні цуценяти. Важливо також пояснити майбутнім власникам подальші засади виховання їх улюбленця та закріплення його вірних соціальних реакцій.

На схемі № 2 ви можете наочно побачити, наскільки активні та по-різному розвинені психологічні зони собак в результаті отриманого особистого життєвого досвіду чи цільових тренінгів.

Наприклад: службовий собака своїм «психологічним профілем» буде суттєво відрізнятися від соціалізованого для життя в звичайній сім’ї.

Дозвольте привернути вашу увагу до ще одної важливої особливості світосприйняття наших улюбленців.

Природно, що рівень свідомості псових далекий від нашого, людського, і є нижчим за рівень деяких інших видів тварин: вищих приматів, слонів, дельфінів тощо. Але все ж таки свідомість у собак достатньо розвинена.

Особливість асоціативного мислення – швидкий пошук схожого серед інформації, якою мозок вже оперує. Тому з точки зору собаки наші руки, по асоціативному набору ознак, швидше підвид зубів, ніж лап.

Оцініть самі:
«Чи може собака в зубах щось зафіксувати та підняти вгору? – «Так»; «Чи зробить цю ж дію однією лапою?» – «Ні.»
На противагу, людина може підняти однією рукою щось так само легко, як і зубами собака. Далі:
«Чи може собака в зубах щось перенести на певну відстань?» – «Безумовно»; «А зробити це ж за допомогою лапи?» – «Точно ні.»
Водночас – не проблема для людини щось носити за допомогою рук. «Лапами собака ходить по землі?» – «Так, як і ми ногами. А от зубами ні собаки, ні ми на землю під час руху не спираємося».

Асоціативна логіка для собаки проста: все, що ми робимо руками, пес сприймає як те, що робиться зубами.

Однак існує велика різниця в оцінці між діями: погладити рукою – полизати язиком, тріпати – кусати, вчепитись руками – фіксувати зубами. Не забувайте: ми – примати. Для нас характерно, як для виду, обніматися, притискати одне одного руками, поплескувати, цілувати. Це скоріше прояв дружніх стосунків, позитивного ставлення чи навіть любові. Для собак, без спеціальних тренінгів соціалізації, така манера спілкування – неприємний психологічний тиск, погрози та навіть пряма фізична агресія.

Саме це стає причиною безлічі конфліктів та укусів як дітей, так і дорослих, в моменти, коли вони заносять руку над головою пса, обіймають за шию, плескають чи ляскають по спині, цілують собаку. Очима собаки це виглядає як немотивована агресія. Тому у пса є всі підстави відповісти вам захищаючись.

Повертаємось до нашої основної теми та «зони домінантної агресії», навколо якої найбільше міфів та помилок у вихованні, що потім дорого коштують як власникам, та і їх улюбленцям.

Головні завдання еволюції: вижити та вдосконалитись. Агресія – це один з найбільш залучених природою інструментів відбору. Свою важливу та необхідну роль вона відіграє як і в середині виду, так і в міжвидових стосунках.

В умовах дикої природи, де немає лікарів та ліків, результати прямої фізичної агресії та травм здебільшого летальні. Щоб зберегти корисну роль агресії у внутрішньовидовому відборі, але без втрат у популяції під час цього процесу, природа знайшла спосіб максимально зменшити можливі негативні наслідки, створивши так звану ритуальну агресію.

Ритуальна агресія – це демонстрація фізичної та психологічної сили з метою перемоги над супротивником, але за умови мінімальних фізичних пошкоджень з обох боків. Іншими словами: це «ментальна» бійка, мета якої не вбити, а досягти покори. Безумовно, навіть ритуальна агресія не завжди залишиться повністю безконтактною. Однаково час від часу будуть травми та пошкодження, особливо якщо супротивники рівні за силою, статусом та настирністю.

Для максимального уникнення серйозного фізичного травмування еволюційні процеси «окреслили» на тілі собаки психологічну «зону домінантної (ритуальної) агресії» – загривок та холку собаки (див. схему № 1). У чому особливість цієї частини тіла з фізіологічної точки зору? Чому природа «обрала» її саме тут, а не лапи чи горло, поперек або боки?

Основна «логіка»: фізичні пошкодження цієї області не такі травматичні та небезпечні для виживання, як інших частин тіла.

Загривок і холка в собаки – місце, де:

– немає великих кровоносних судин, пошкодження яких загрожує смертю від сильної крововтрати;

– немає внутрішніх органів, травмування яких вкрай небезпечне для здоров’я;

– у цій області багато м’язової тканини, більшість з якої – короткі м’язи, направлені в різні боки, добре закривають кістки від прямого пошкодження;

– саме тут собака має найтовщу та найеластичнішу шкіру, грубу і густу шерсть, в багатьох порід навіть виражена «грива»;

– довжина остистих відростків хребців в зоні холки суттєво ускладнює доступ зубів ворога до спинного мозку;

– пошкодження лопатки в районі холки – неприємна травма, але також не критична для загального стану собаки на відміну від пошкодження лап.

Всі ці анатомічні особливості разом, у разі пошкодження зони домінантної агресії, забезпечують мінімальний негативний вплив на життєдіяльність організму в цілому.  Тварина зберігає здатність полювати та захищатись.

Отже, кожний дотик до «зони домінантної агресії» – це еволюційно закріплена інстинктивна інформація про агресивні наміри з боку іншої істоти. Але не агресії, пов’язаної з бажанням вбити супротивника, а ритуальної внутрішньовидової, найчастіше саме статевої, щоб продемонструвати свою силу та досягти підкорення. Якщо собака має на меті вбити супротивника – він не буде кусати за холку чи загривок, а докладе всіх зусиль дістатись до «зон смерті»: горла та паху. В крайньому разі – буде атакувати лапи.

Окрім всього, різкий ударний дотик до холки активує викид цілого ряду гормонів, в тому числі і високих доз адреналіну. Інколи це використовують в службовій дресурі: коли собака отримує команду від провідника атакувати, тренер чи власник додатково робить різкі удари пальцями чи кистю по холці, чим стимулює у тварини збільшення швидкості атаки, жорсткість намірів та готовність боротися із сильнішим супротивником.

Зверніть увагу! Сила та тип дотику до «зони домінантної агресії» свідчить лише про силу кінцевих намірів. Та базова інформація від цього не змінюється. Собаки залишаються типовими представниками псових, незважаючи на тисячоліття життя поряд з людиною. І навички соціалізації не передають генетично, а потребують навчання  кожного покоління.

Лише правильні цільові тренінги здатні поміняти природні реакції на інші, потрібні нам в простому буденному житті з собакою.

А тепер поглянемо на все з іншого боку.

З огляду на анатомічну будову людини як прямо ходячої істоти куди ми зазвичай тягнемося в намаганні погладити собаку? Чого торкаємось в першу чергу, нахиляючись (нависаючи) над нашими цуценятами? (про «зону довіри» – лоб собаки – також поговоримо детально). Куди найчастіше торкається дитина, коли контактує з собакою? Як заносить ручку над твариною? Як часто ми «ласкаво поплескуємо по холці», виражаючи свої позитивні емоції? Як міцно обіймаємо і притискаємо до себе улюбленця в проявах любові, закинувши руку зверху? Що фіксуємо, обнімаючи за шию?

І лише тому, що наші чотирилапі вкрай безконфліктні, готові терпіти до останнього людську необізнаність та помилки, демонструючи покору і бажання уникнути конфлікт, люди нечасто здогадуються про справжні почуття і наміри собаки.

Притиснені вуха, облизування, примружування очей, «усмішку» на морді, опущену голову, опущений, швидко вихляючий хвіст, згорблену спину, переступання з лапи на лапу, швидке перевертання на спину із завмиранням та демонстрацією живота – зазвичай людина помилково сприймає за ознаки задоволення. Насправді ж, пес всіма доступними візуальними способами намагається продемонструвати нам свою покору, розраховуючи на припинення вашої демонстрації агресії та психологічного тиску. Найгірше, що повторюючи такі дії день за днем, місяці та роки, ми несвідомо створюємо одну з важких хронічних стресових ситуацій.

Собака не розуміє, чим він спричиняє таку поведінку людини, що зробив не так, що має робити в майбутньому, щоб уникнути небажаного? Почувається розгублено та налякано, коли люди при зустрічі, замість бажання позитивно спілкуватися, демонструють агресію? Не розуміє, чому дітям дозволено нехтувати нормами сімейних стосунків, а їх агресивні дії не зупиняють лідери сім’ї?

Ще півбіди, якщо дотики до холки – це плавні погладжувальні рухи. А якщо господар любить різко «потріпати» та «пожмакати» чотирилапого друга? Чи мала дитина хапає за спину цуценя, намагаючись підняти з підлоги та взяти на руки? Хто винен, коли волонтер з найкращими намірами обійняв собаку за шию для красивого рекламного фото, а пес загарчав та відсторонився? Чи треба дивуватися, коли ветеринарний лікар схопив пацієнта за холку, щоб зробити ін’єкцію, а собака зіщулився і показує зуби?

В результаті ми, несвідомо створюючи конфлікт, отримуємо постійне напруження, покору, хронічні психологічні блоки, втрату довіри, формування страху, відсторонення та асоціальну поведінку. І як наслідок велику ймовірність прямої або переадресованої агресії як відповідь на ті моменти, коли собака не хоче чи вже не може терпіти.

Пам’ятайте: якщо в межах власної родини наші улюбленці  звикли та готові миритися з такою «манерою спілкування», то від чужих терпіти не зобов’язані і мають повне право дати адекватну відсіч.

Існує міф, що ніби мама-сука бере цуценя за холку, коли переносить з місця на місце. Насправді, це чергова вигадка, спроба самовиправдання дій людей через нашу необізнаність. Або ж хтось переплутав з поведінкою котів, які беруть зубами кошеня за холку, викликаючи завмирання та розслаблення. На відміну від псових, їх вид дає зовсім іншу психологічну реакцію на фіксацію зубами холки – «зони завмирання та підкорення».

Собака ж намагається взяти цуценя всією пащею за плечі чи тіло – дуже обережно, щоб не нашкодити ні фізично, ні психологічно. Недосвідчені молоді суки інколи можуть взяти маля неакуратно, але за першим же криком цуценяти змінюють положення. Досвідчені суки роблять все настільки делікатно, що цуценя навіть не напружується.

Домінантна ритуальна агресія має чіткі, добре окреслені причини. Це боротьба за статевого партнера або жорстке внутрішньовидове підкорення поза межами сімейних стосунків. У всіх інших випадках оцінюється як неадекватна провокативна поведінка, на яку собака має повне право відповісти кривднику.

Тому коли ви за нестриманість цуценяти, яке залишило калюжу в неналежному місці чи бавилось з вашими речами, що ви ж самі необачно кинули в зоні досяжності, берете собаку за холку, підіймаєте, перевертаєте і притискаєте до землі, при тому кричите «Фу», «Не можна» – пам’ятайте: в очах собаки ви вкрай неадекватна істота, яка без жодної причини і мотивів проявляє агресію до слабкого цуценяти!

Наступного разу поговоримо про так звані «зону довіри» та «зону контакту».